Пластикове забруднення перетворюється на одну з найгостріших екологічних криз сучасності, особливо в країнах Азії, де економічна вразливість поєднується з неконтрольованим зростанням споживання одноразових матеріалів. На сміттєзвалищі в Дакці, столиці Бангладеш, працює Кулсум Бегум, членкиня профспілки збирачів відходів. Її кров містить близько 650 мікропластикових частинок на мілілітр, що підтверджує лабораторний аналіз, профінансований організацією, яка захищає права таких працівників.
Жінка згадує, як тридцять років тому пластик у місті з’явився у вигляді пляшок для олії та напоїв, а згодом замінив традиційні джутові торбинки дешевими поліетиленовими пакетами. Привабливий на вигляд матеріал швидко заполонив вулиці, узбережжя та каналізаційні стоки.
Проблема полягає не лише в кількості відходів, а й у тому, що значна їх частина не підлягає переробці. Бегум наголошує, що пакування, яке не можна здати на вторинну переробку, не має жодної ринкової цінності, тож воно залишається в навколишньому середовищі. Подібну ситуацію описує і Інду Маті з індійського міста Бангалор, яка керує власним центром сортування. Вона підрахувала, що близько 60% відходів, які туди потрапляють, неможливо переробити.
Це переважно багатошарове пакування, наприклад, пакети для чипсів, які поєднують пластик та алюміній. Науковці, зокрема дослідниця полімерної хімії Стефані Рейно з Французького національного центру наукових досліджень, підтверджують, що такий матеріал є особливо небезпечним для довкілля через складність його утилізації.
Навіть політичні ініціативи часто не дають очікуваних результатів. В Індії після заборони одноразових пакетів у 2014 році ринок швидко заповнили одноразові ланч-бокси з поліпропілену, які так само опинилися на сміттєзвалищах. Згідно зі звітом ОЕСР, споживання пластику в Південно-Східній Азії зросло в дев’ять разів з 1990 року, досягнувши 152 мільйонів тонн у 2022-му, і лише амбітніша політика здатна скоротити обсяг відходів на понад 95% до середини століття.
Деякі експерти називають ситуацію «пластиковим колоніалізмом». Сіма Прабгу з швейцарської організації Trash Heroes вказує, що транснаціональні компанії витісняють традиційні екологічні матеріали — бананове листя в Таїланді та Індонезії, металеві ланч-бокси в Індії — одноразовими пластиковими виробами. Це не лише шкодить довкіллю, а й руйнує культурні практики, які формувалися століттями.
Особливо небезпечними є маленькі порційні пакетики — «саше» з шампунем, соусами чи пральним порошком. За словами індонезійської активістки Ююн Ісмаваті Дрвієги з Міжнародної мережі з ліквідації забруднювачів, вони повсюдно продаються у кіосках і практично не підлягають збору та переробці.
В Індонезії вже пробували створювати центри з утилізації «саше», але більшість із них закривалася через економічну невигідність. У Балі Ісмаваті Дрвієга організовує екскурсії під назвою «Красуня і чудовисько», де контраст між мальовничими пляжами та елітними готелями з одного боку і забрудненими вулицями та промисловими районами з іншого стає яскравим свідченням масштабів проблеми.
Сьогодні пластик в Азії вже не просто зручний матеріал — він став загрозою для здоров’я людей, збереження природи та культурної спадщини. На тлі міжнародних переговорів щодо глобальної угоди з протидії пластиковому забрудненню, свідчення працівників, науковців та активістів демонструють: без системних змін і жорстких обмежень виробництва одноразових виробів вирішити цю кризу неможливо.
