Нові археологічні докази підтверджують: камені внутрішнього кільця Стоунхенджа могли бути переміщені людьми на відстань понад 200 кілометрів без участі льодовиків. Дослідження вказують на те, що мешканці кам’яної доби могли самотужки транспортувати багатотонні брилі із заходу сучасного Уельсу до рівнини Солсбері — подорож, яка вимагає не лише фізичної сили, а й виняткового планування та координації.
Мова йде про так звані блакитні камені, кожен з яких важить до 3,5 тонни. Ці брили утворюють внутрішнє кільце мегалітичної конструкції, і хоча вони менші за гігантські сарсени, саме вони викликають найбільше питань щодо свого походження та транспортування. Довгий час існувала суперечка між двома теоріями: чи були вони переміщені людьми, чи доставлені природним шляхом льодовиками під час останнього льодовикового періоду.
Археолог Річард Е. Бевінс з Університету Аберіствіта та його колеги дослідили геохімічний склад каменів і дійшли висновку, що сліди на їхній поверхні свідчать не про льодовикове тертя, а про ручне оброблення. Зокрема, одна з брил, відома як “камінь Ньюолла”, за словами науковців, є фрагментом від основного блоку Stone 32d. Вони зазначають, що геохімічна відповідність між зразками була абсолютно точною, без двозначностей. Це підкріплює гіпотезу про те, що камені були свідомо добуті, оброблені і переміщені людьми.
Втім, не всі дослідники згодні з цим висновком. Наприклад, археолог з Даремського університету Браян Стівен Джон стверджує, що найлогічніше пояснення появи блакитних каменів на місці – це льодовикове перенесення. Він вказує на можливість того, що камені були “занесені” кригою на певну відстань, а вже потім зібрані будівельниками Стоунхенджа.
Проте опоненти цієї теорії наголошують: у разі участі льодовиків, у регіоні мали б бути знайдені інші подібні брили. Їхня повна відсутність на схід від району Нарберта, вважають дослідники, вказує на штучне транспортування.
Як саме стародавні люди змогли перемістити такі масивні камені, залишається загадкою. Але це далеко не єдиний вражаючий приклад. Минулорічне дослідження встановило, що так званий вівтарний камінь, центральний елемент Стоунхенджа, був, імовірно, доставлений аж зі Шотландії — з відстані понад 750 кілометрів.
Усі ці відкриття лише підкреслюють неймовірні інженерні здібності давніх спільнот. Якщо теорія людського транспортування підтвердиться остаточно, Стоунхендж постане не просто як загадкова мегалітична структура, а як свідчення давнього людського прагнення до точності, співпраці та технологічного прориву без будь-якої допомоги сучасних машин.
