Вчені NASA представили нову гіпотезу, яка розширює уявлення про те, де у Сонячній системі можуть виникати передумови для життя. Дослідження, опубліковане в International Journal of Astrobiology, пропонує механізм утворення клітиноподібних структур — везикул — у вуглеводневих озерах найбільшого супутника Сатурна, Титана. Ці утворення, здатні формуватися природним шляхом у метаново-етановому середовищі, можуть бути важливим кроком до зародження протоклітин, що, своєю чергою, є фундаментальним етапом на шляху до появи життя.
Титан вирізняється серед усіх об’єктів Сонячної системи тим, що є єдиним небесним тілом, окрім Землі, з наявністю стабільних рідких озер і морів на поверхні. Однак ці водойми заповнені не водою, а рідкими вуглеводнями, переважно метаном та етаном. На Землі рідка вода вважається ключовим чинником формування життя, але вчені почали замислюватися, чи може зовсім інший хімічний склад середовища також підтримати утворення складних органічних структур — можливо, навіть життя у незвичній для нас формі.
Запропонований механізм утворення везикул ґрунтується на властивостях амфіфільних молекул — сполук, які здатні самостійно організовуватися у замкнуті сфери. На Землі вони мають гідрофобний і гідрофільний «кінці» та у воді утворюють двошарові мембрани, подібні до оболонок клітин. Для умов Титана цю концепцію довелося адаптувати: у метановому середовищі молекули можуть поводитися інакше, але за певних обставин вони теж здатні створювати стабільні двошарові оболонки.
Вчені розглянули сценарій, коли краплі метанового дощу, падаючи у озера, утворюють бризки, насичені амфіфільними сполуками. При зіткненні цих бризок із поверхнею водойми відбувається з’єднання молекулярних плівок, утворюючи замкнуті везикули. З часом такі структури можуть накопичуватися, взаємодіяти між собою та навіть проходити примітивний «відбір», що теоретично здатний призвести до виникнення протоклітин.
Титан, другий за розмірами супутник у Сонячній системі після Ганімеда, має густу атмосферу з азоту та метану, яка створює динамічний клімат. Місії, зокрема Cassini, показали, що на ньому йде метановий дощ, утворюються річки та моря, а під дією сонячного випромінювання в атмосфері формуються складні органічні сполуки. Цей цикл нагадує земний гідрологічний, але базується не на воді, а на вуглеводнях, що робить Титан унікальною лабораторією для дослідження альтернативних шляхів зародження життя.
Конор Ніксон з Центру космічних польотів імені Ґоддарда підкреслює, що виявлення везикул на Титані стало б свідченням зростання рівня впорядкованості та складності — необхідних умов для появи життя. Хоча майбутня місія Dragonfly, яка має дослідити поверхню супутника за допомогою роторного апарата, не буде безпосередньо досліджувати озера та моря, вона зможе провести аналіз складу ґрунту, атмосферних процесів і загальної придатності Титана для життя.
Ця робота не лише пропонує нову теоретичну модель, а й змінює підхід до пошуку життя у Сонячній системі, відкриваючи перспективу виявлення його можливих «цеглинок» у місцях, де немає й краплі води.
