Науковці з Гонконгу зробили відкриття, яке може змінити уявлення про здатності морських хижаків маскуватися. Блакитна акула (Prionace glauca), попри свою назву, не лише має сталий колір тіла, а й може змінювати відтінки, адаптуючись до середовища — подібно до хамелеона. Це відкриття відкриває нову сторінку у вивченні фізіології акул і механізмів їхньої взаємодії з навколишнім середовищем.
Ключем до цієї унікальної здатності стали мікроскопічні структури у шкірі акули — нанокристали гуаніну, які працюють як дзеркала, що відбивають переважно синє світло. Поруч із ними розташовані меланосоми — клітини, що поглинають решту спектра. Саме ця взаємодія створює глибокий синій колір, характерний для цього виду. Проте, як з’ясувалося, все набагато складніше: змінюючи відстань між шарами кристалів, організм акули може варіювати кольорову гамму — від синього до зеленого і навіть жовтого.
Цей механізм структурної зміни кольору подібний до того, що використовується хамелеонами, але має іншу еволюційну природу. Акули — хрящові риби, відокремлені від кісткових риб мільйони років тому. Тож йдеться не про спадкову схожість, а про приклад конвергентної еволюції — коли різні види незалежно розвивають подібні механізми у відповідь на схожі екологічні виклики.
Дослідники припускають, що на глибині, під тиском води, ці наноструктури стискаються, роблячи шкіру акули темнішою. Така адаптація дозволяє краще зливатися з морськими глибинами й уникати виявлення як хижаками, так і здобиччю. Це перший задокументований випадок такої здатності у хрящових риб, хоча подібні ознаки спостерігались і в інших видів акул.
Окрім біологічного значення, відкриття може стати поштовхом до розвитку нових технологій. Зокрема, інженери розглядають можливість створення матеріалів зі змінним кольором на основі біоміметики. На відміну від традиційних пігментів, структурне забарвлення не потребує хімічних барвників і є більш екологічно безпечним. Це перспективний напрямок для застосування в морській техніці, текстильній промисловості та дизайні.
Це дослідження не лише розширює уявлення про можливості акул, а й підтверджує, наскільки незвичними й витонченими можуть бути природні механізми формування кольору. Блакитна акула стає новим біологічним прикладом того, як глибини океану формують складні адаптивні стратегії, що кидають виклик нашим знанням про тваринний світ.
