• 225 •
Фото: Pexels Близький Схiд сьогоднi — це гримучий коктейль середньовічних звичаїв та футуристичних амбіцій
Країни Заходу намагаються протистояти зростанню цін на енергоносії, але вуглеводневим монархіям уже недостатньо бути просто фантастично багатими — шейхи хочуть грати у велику політику. Зміна алгоритмів відбувається на тлі численних воєнних конфліктів і ядерної загрози. А після тріумфального чемпіонату світу з футболу арабський світ привертає до себе ще більшу увагу, пише Фокус, інформує UAINFO.org.
Що піднесуть нам Північна Африка та Близький Схід у 2023 році, великий вибух чи разючий прорив?
Чи існує узагалі арабський світ?
Насправді власне поняття "арабський світ" є багато в чому видаванням бажаного за дійсне. Арабські країни далекі до єдності та навіть не завжди спроможні самостійно вирішити регіональні конфлікти, деякі в них вже роками "тліють" на території між Індійським та Атлантичним океанами. Західна Сахара, Ліван, Ємен, — це локації, де відсутні сторонні сили, які прямо впливають на хід бойових дій, проте жодні інституції, жодне арабське інтеграційне об’єднання не може сформувати дієвого мирного плану, що вже говорити про ситуацію в Сирії та Лівії де наявне пряме зовнішнє (не арабське) вторгнення.
Яскраво продемонстрував розбіжності серед країн арабського світу останній і 31-й за ліком саміт Ліги арабських держав, що відбувся на початку листопада і став першим із часів пандемії Covid-19. За цей час, окрім пандемії, були укладені Авраамові угоди та розпочалася російсько-українська війна, яка позначилася на арабських державах продовольчою кризою. Марокканська оглядачка Сафаа Касрауві зазначає, що хоча на саміті були прийняті кілька декларацій, все ж він не продемонстрував справжньої дієвої єдності країн-учасниць.
Науковий співробітник інституту міжнародних політичних досліджень (Італія) Альдо Ліга визначив такі ключові проблеми, які вбивають клин у єдність арабських держав:
- конфлікт між Марокко та господарем саміту Алжиром;
- неоднозначне ставлення до подальшої підтримки палестинців;
- розбіжності між Алжиром та Єгиптом щодо урегулювання Лівійської кризи;
- питання визнання режиму Асада.
Цікаво, що сирійський дослідник Сухейл аль-Газі вважає, що несприйняття режиму Асада диктується не стільки позицією Сполучених штатів, скільки негативним ставленням до Ірану Саудівської Аравії, Єгипту й інших членів об’єднання. Тобто це вказує на самостійність арабських держав, проте їм варто продемонструвати здатність самостійно миритися, а не лише сваритися.
Професор Університету Наварри Міхаель Танчум зазначає, що тому ж Марокко набагато краще вдається налагоджувати відносини з африканськими країнами на своїх південних кордонах (так звана "Чорна Африка"), зокрема щодо виробництва добрив. Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати активно інвестують в аграрні підприємства за кордон — у Латинську Америку, Європу та Азію. Цим же займаються Марокко та Єгипет. Міхаель Танчум вбачає чудові передумови для співпраці та колаборації у цій галузі та розробках Зеленої енергетики. Проте наразі арабським країнам вдається лише "кучкуватися" маленькими групами, а більш глобальну співпрацю їм не дає можливість налагодити їхній запальний менталітет і суттєва географічна протяжність (від берегів Атлантичного океану до Перської затоки майже 10 тисяч кілометрів), що врешті й призвело до розпаду колись єдиної арабської держави понад тисячу років тому.
Тож розглянемо детальніше чого очікують від 2023 року окремі арабські регіони від берегів Атлантики до узбережжя Індійського океану.
Вечірка у стилі Маракеш і бурхливе Південне Середземномор’я
У Марокко "своя вечірка". Це королівство навіть в умовах Холодної війни трималося відокремлено від інших арабських держав, обравши бік США, з якими вони дружать від самого початку історії останніх (саме Марокко стало першою державою, яка визнала незалежність об’єднаних колишніх британських колоній в Америці ще 250 років тому). Можливо це стало фактором того, що в 2011 році король Марокко добровільно пішов на пом’якшення режиму, запровадив певну демократизацію, що випустило пар і дозволило йому зберегти владу в державі. Опираються вони на своїх заокеанських друзів більше, ніж на одновірців і зараз. Саме за моральної підтримки США марокканці наважилися на практично анексію контрольованої ними території Західної Сахари у 2020 році. В обмін Рабат налагодив дипломатичні відносини з Єрусалимом, коли це ще було не комільфо для більшості арабів і потрібно було, щоб хтось подав "хороший приклад".
Відносини з Алжиром (який підтримує сахарців) були знехтувані перед можливостями ціннішого союзу. Марокко відіграло свою роль в налагодженні Авраамових угод і тепер може сподіватися на підтримку, зокрема збройну в протистоянні з Алжиром. Алжир (заворушення в якому дали поштовх "арабській весні" у 2011 році, проте режим там якраз зберігся) же сподівається через просування інтересів Сирії вийти на співпрацю з Росією та Іраном. У перспективі розгортання російсько-української війни (унаслідок якої РФ буде як мінімум ослаблена, а західний блок точно стане більш консолідованим), схоже що Рабат знову поклав яйця у правильний кошик.
Тим паче, що Алжир примудрився загострити відносини ще й на сході з Єгиптом через розбіжності позицій щодо Лівійського питання. У країні між Єгиптом та Алжиром уже понад 10 років триває громадянська війна. У перші десятиліття правління Муаммара Каддафі Лівія претендувала на лідерство в Африці, а після його усунення у 2011 році — сама стала об’єктом інтересів інших держав, зокрема Єгипту, Туреччини, РФ, Франції та інших потужних гравців. В останні роки ситуація стабілізувалася. Країну очікують вибори, які можливо врешті, принесуть відносний спокій. Наразі вона розколота на два табори — визнаний ООН уряд і повстанці під проводом генерала Халіфи Хафтара. У країні фактично існує два уряди, два парламенти та дві структури безпеки.
На півночі Туніс — одна з перших арабських країн, де начебто спрацювала арабська весна. Проте останнім часом складається враження, що керівна верхівка вирішила згорнути усі демократичні надбання останнього десятиріччя. Старший аналітик Королівського інституту Елкано Хайзам Аміра-Фернандес вважає, що метою президента Каїса Саїда є формування державного ладу, де всю владу матиме одна людина — він сам. У 2021 році в країні змінили конституцію — відтоді парламенту залишили лише консультативні функції. Проте навіть за таких умов президент вирішив заблокувати вибори нового скликання представницького органу. Фактично в Тунісі зараз пряме президентське правління.
Сам Єгипет, де уже десять років при владі військові, все щільніше входить в коаліцію із Саудівською Аравією та намагається впливати на ситуацію на півдні. У цьому контексті Каїр зближується з Єрусалимом (саме так — не з Тель-Авівом), відповідно йде на загострення із Сирією та відкладає у далеку шухляду палестинське питання.
Єгипет, де уже десять років при владі військові, все щільніше входить в коаліцію із Саудівською Аравією. Фото: Pexels
Прогноз для Північної Африки
Марокко заручившись підтримкою Заходу, продовжуватиме нарощувати свій військовий і політичний потенціал. Поширюючи свій вплив на "чорну Африку" Рабат все більше протиставлятиме себе Алжиру.
Незрозуміло, як Захід реагуватиме на згортання демократії в Тунісі. Адже держави, що його безпосередньо оточують, і Китай радо приймуть країну з її вигідним географічним положенням та інфраструктурою у свої обійми, якщо Захід продовжуватиме нав’язувати свої цінності на південь від Середземного моря. З іншої сторони є Єгипет, який уже десять років співпрацює з європейськими країнами, попри свою авторитарність.
У Лівії навіть якщо пройдуть вибори, це навряд чи встановить міцний мир у країні, адже проблема не стільки у лівійських польових командирах, скільки в переділах сфер впливу між сильнішими гравцями, й поки не встановиться новий консенсус у Лівії, буде гаряче.
Близький Схiд: золото шейхiв, iранська криза та полiтичнi амбiцiї свiтового рiвня
Рухаємося далі на схід. Складна ситуація на самому Аравійському півострові та навколо нього. Саме тоді, коли Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Бахрейн та Об’єднані Арабські Емірати збагачуються на зростанні цін на вуглеводні, навколо них ситуація менш обнадійлива. Багато в чому через те, що в міру зростання дохідних частин бюджету, панівним династіям (а усі ці держави є деспотіями за формою правління) стає все тісніше у власних кордонах. А конкурують вони поки на території своїх сусідів. У Ємені вже сьомий рік триває громадянська війна. Роздирається внутрішньою нестабільністю Ірак. Уже дванадцять років, як палає Сирія, де ситуація надскладна і розв’язків у найближчій перспективі не видно. Поступово вона затягує до себе й Ліван, який традиційно перебував у геополітичному фарватері Дамаску.
Сирія унаслідок зменшення російського контингенту через поразки в Україні, все більше переходить під контроль Ірану. У самому Тегерані загострюється боротьба за владу, яку концентрує у своїх руках Корпус вартових ісламської революції — релігійні фанатики, які прагнуть священної війни. Тож можна очікувати лише загострення ситуації в регіоні й Сирія тут буде об’єктом політики. Як і Ліван, який його колишні союзники — Єгипет і Саудівська Аравія тепер вважають проіранським елементом, тож його позбавили фінансової підтримки. У державі, яка з 2020 року живе у режимі дефолту, для збереження перспективи подальшого існування у пересічних громадян часто вибір зводиться до двох варіантів — вступ до проіранських мілітарних формувань або еміграція в Європу (часто на плотах через Середземне море).
Самі ж монархії прагнуть вийти на світовий рівень політики. Кожна з них намагається продемонструвати, що вона вже не колишня колонія і сировинний придаток Заходу, а сама є центром світу і швидко зробить Захід своїм технологічним придатком. Кожна робить це по-своєму. Катар проводить найдорожчий в історії Чемпіонат світу з футболу, Об’єднані Арабські Емірати — перетворюють свою пустелю на футуристичні локації майбутнього, а найбільша з них Саудівська Аравія займається усім разом. Вона теж проводить спортивні заходи, зокрема етапи елітних автоперегонів Formula 1, планує збудувати місто майбутнього в пустелі та намагається взяти на себе роль регіонального лідера.
вуглеводневим монархіям уже недостатньо бути просто фантастично багатими — шейхи хочуть грати у велику політику. Фото: Pexels
Чи потоваришують саудити із Сi Цзіньпіном?
У цьому контексті дуже важливим для Саудівської Аравії та її наслідного принца Мохамеда став візит лідера КНР Сі Цзіньпіна. Для Саудівського принца — це питання його міжнародної ролі на фоні критики на Заході за ймовірне вбивство аравійського журналіста. Місцевий оглядач Абдулрахман Аль-Рашед у контексті візиту наголосив, що "Пекін не обтяжує своїх партнерів вимогами чи політичними очікуваннями й утримується від втручання в їх внутрішні справи". Зате він споживає нафту с значних обсягах і його цікавлять стабільні надійні поставки за прийнятними цінами.
Феєрверк над Дубаєм. Фото: Pexels
Тут у Піднебесної є козирі впливу на Ер-Ріяд. Так само як кілька десятків років тому в регіоні себе позиціювали США (до речі, саме за часів коли Держсекретарем був відомий усім Генрі Кіссінджер), коли вони єдині могли вплинути на позицію Ізраїлю, зараз веде дипломатію і Китай. Тепер ворог у сунітських монархій інший — Іран, і на нього може вплинути лише Пекін, а не Вашингтон. Якщо ця дипломатія Сі спрацює, то це стане черговим переворотом у геополітиці. Передумови так думати є, адже саудити, які контролюють святі для мусульман міста Мекку та Медину, вже здійснили крок назустріч Пекіну, згладивши негатив від переслідувань у Китаї мусульман-уйгурів. Також Китаю пропонується взяти участь в інвестуванні в особистий проєкт принца Мухаммеда — футуристичне місто Neom. Очікується, що найближчими роками Пекін інвестує туди $500 млрд. Чим зможуть відповісти США? Ер-Ріяд скаржиться на обмеження у поставках озброєнь від Вашингтона. Чи стануть американці задобрювати маудитів "пряником" або ж їхня нахабність змусить Сполучені Штати взятися за "кнут" і яким він може бути? Це ми можемо дізнатися вже у 2023 році.
Аравійська монархія намагається зайняти дуже вигідну позицію, балансуючи між Пекіном і Вашингтоном, виторговуючи собі преференції з обох боків. Щоправда, варто пам’ятати, що не завжди така політика приносила бажані результати.
Союз ОАЕ та Саудівської Аравії може позначитися на війні в Ємені. Яка може перейти зі статусу "всі проти всіх" до протистояння проіранських хуситів з усіма іншими. Хоча не унеможливлюється і пряма війна між Аравією та Іраном, яка може остаточно зруйнувати залишки світової системи безпеки. Чи буде вигідно це Китаю — покаже час.
Прогноз для Близького Сходу
Цей регіон стоїть на межі тектонічних змін. Останні десятиріччя уся політика регіону базувалася на протистоянні між арабами-мусульманами та Ізраїлем з його союзниками. Тепер же цілком можливий союз Ізраїлю і близькосхідних монархій проти Ірану. Яку позицію в цьому конфлікті займуть США та Китай може стати основною інтригою 2023 року. Проте саме довкола цього протистояння зав’язані усі інші конфлікти регіону й до цієї розв’язки вони продовжуватимуть тліти. Чи вирішиться все в наступному році? Не факт, але вагомі передумови для цього є, і результат російсько-української війни може стати каталізатором цих процесів.
Тож, лише Марокко на берегах Атлантики може сподіватися на продовження сталого розвитку. Вони десятиліттями сповідують послідовну зовнішню політику й отримують свої плоди від неї. Чим далі на схід, тим більше нестабільності та потенційних конфліктних ситуацій.
Загалом арабський світ поки об’єднує лише давня спільна історія та її проєкції у формі релігії, мови та культури, проте політично це багато різних держав, які розмістилися на обширній території. І якщо береги Атлантики зазначаються певною стабільністю і прогнози тут здебільшого оптимістичні, то над Перською Затокою згущуються хмари.
Суміш мілітаризації, ісламського фундаменталізму, космічних доходів від продажу енергетичної сировини, що виливаються в грандіозний пафос планетарних масштабів, помножений на абсолютну владу монархів, може спровокувати такий вибух, від якого здригнеться уся планета.
Чи справдi Захід і Схід можуть помінятися місцями?
У новий 2023 рік арабський світ входить у незвичній для себе ролі. Так склалося, що тоді, коли почав набирати свої форми світ "золотого мільярда", територія арабських держав стала зоною нестабільності. Саме після завершення Другої світової війни розпочалися арабо-ізраїльські війни, а у новопроголошених державах владу до рук взяли або військові, або абсолютні монархії. Врешті північна Африка та Близький Схід почали асоціюватися з війнами, військовими диктатурами та тероризмом.
Разом із тезами, які просували ісламістські фундаменталісти, в обивателя це породило стереотип наче арабський світ є утіленням вічних воєн і конфліктів — у той час як Європа та Північна Атлантика є уособленням миру, стабільності та розвитку.
Проте насправді це лише період життя одного покоління. Не будемо заглиблюватися у тисячолітню історію Європи та арабського світу, коли достатньо пролилося крові в обох середовищах. Варто лише звернути увагу, що основні фронти двох світових воєн проходили саме в Європі та зачепили арабський світ лише мінімально.
Звісно, об’єктивним фактом є те, що останні десятиліття справді Євроатлантичний світ був територією миру та генератором ідей і стилю життя саме мирного періоду. Проте останні два роки якщо не перевернули все з ніг на голову, то здійснили суттєві кроки у цьому напрямку. За останні два роки були підписані Авраамові угоди, які мають покласти край тривалому арабо-ізраїльському протистоянню, в Катарі проведено свято життя і миру — Чемпіонат світу з футболу, який став символічним відображенням економічного піднесення та інфраструктурного розвитку регіону в XXI столітті, а в Європі в цей час вирує економічна криза та взагалі розгорілася велика війна.
Так чи справді Європа й арабські країни міняються місцями, чи за пишним фасадом арабського світу ховається страшний скелет у шафі, з рук якого от-от випаде скринька Пандори?
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
Фокус
Повідомити про помилку – Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter 
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки
